Ці слова забуті навіть сивими дідами.
Епічним складом їх із віку не поють.
Куди ти йдеш, чому страждаєш марно?
Ото словами замовчи, бо ними не поймуть.
Ти ліпше вибирай свою дорогу мимо,
Аби нікому не ступити шлях, бо не підуть.
І ти страждатимеш, немов кого убило
А, як про мене, то нехай вони й помруть.
Повиздихають, наче коні на морозі лютім.
Невже це не вони казали рік тому, що ти – не ти,
І що вага твоя – це подих на пір’їну.
Гину, Боже, гину!
То це був ти? Чи я? Чи ми разом. Противно!
Бо я помру і я зостанусь, а ось ти, куди пойдеш?
Тверезим упадеш під тином.
Забудуть і зітруть,
як пляму скатертини
як вітер у задимі
як смерть, замилувану рівнотою ліній
вікна, через яке ти виліз в спину раю.
Ну й раюй, дитино
