Що ж, ну здрастуй, мій вчителе,
все як раніше? так, тільки я тепер виросла, я вже не та - доросла.
можу курити нервово, а можу зійти на лайку...
можу дивитись старі фотографії - мабуть, найвдаліші з всіх,
що колись після цього мала - зграйку,
зграйку, стосик нових фотографій.
Гравій
стоптала ногами босими,
чекала на Вас, хотіла хоч трохи випити, та мені не давали й краплі.
оті фотокартки збирала стосами
моїх віртуальних марев, моїх нереальних звалищ...
Знаєте, ні, ти знаєш, я так хотіла колись сказати -
іноді мені хочеться плакати, іноді посміхатись.
тепер я навчилась жити, навчилась терпіти затишок,
терпіти біль і терпіти щастя.
просто переживати,
переживати деяких людей,
деякі сни і деякі проміжки часу
в вагонах метро й палатах.
Так, не згадуйте те простокосе дівчисько,
невмите, а зрештою, тихе й смиренно збуджене.
бачете? впізнаєте? я не тремчу й не падаю,
просто хотіла глянути в вічі Вам.
ну а тепер... бувайте, згадуйте,
посміхайтесь, зітхайте...
хочете - забувайте,
хочете - грайте в схованки
зі своїми щоденними новими стрічними.
Січнями
стрічайте свято, що завжди з Вами.
і днями, годинами, митями, сплесками
розкладайте на міліграми
драми.
я не дякую, що колись була із Вами дотичною.
та я дякую, що незворотно стану,
що я буду і буду жити.
