Цей демон зваблював її довго.
То ліжко красив анемонами,
То кавові зерна з плантацій Того
Сіяв у неї на підвіконні -
І виростали із них дерева, вкриті орхідеями
А опадали метеликами, а не листям…
То шалено-красивими ідеями
В її серці відшукував місце.
То опівночі на червоних мустангах
Чатував при вікні у зливу
І перли великі, як манго,
Їй носив, як дитина, щасливий.
То влаштовував зоряні вояжі
Від Оріона на Альдебаран.
І навіть відрізав шматочок своєї душі –
Так, душі!..
Щоб безсмертною стала вона…
Але вона довго його не хотіла,
Бо помітила в смолі кучерів ріжки.
І навіть дивна краса його тіла
(що, зізнаюсь, часто їй марилась в ліжку )
Не справляла належний ефект…
Вона б, може, його й прийняла,
Якби не гидливе оте «фе-е…»
Через ріжки у волоссі немов смола…
І коли він нарешті усе зрозумів,
То не став демонічно її карати –
Сумно всміхнувсь…і не стало більш див,
Лиш чорні пір’їнки кружляли в кімнаті…
