Було темно, і тихо, і м’яко,
І не мрячно й не лячно – ніяко.
Ні огнить, ні морозить до кості,
І землиця – рукою дістань,
Але десь ізійшло з високості,
І найшло, і промовило: Встань!
Я зніти́вся, зашився у темінь:
Я не можу, у мене сім’я!
Я не криця, чи як там – не кремінь!
Я ж ніколи... хоч тут і ніяко...
Я просився, пручався і плакав...
Я не той... І чому, власне, я?
Але руки п’ялися вже го́рі,
І вже нігті шкреблися в граніт,
І вже дивно ясніло надворі...
То либонь розвиднялось на світ.
Я стогнав, із чола кривавицю
Обертало на кремінь і крицю,
На вустах запікався полин.
А до крові роз’ятрені руки
Люто рвали коліна з багнюки,
Мов коріння столітніх ялин...
