У глушині, серед яру
гострі ножі альбасетські
стали красиві від крові
з ярого вражого серця.
Відблиск атласної карти
вихопив з листя лимонів
контури чорних комонних
і схарапуджених коней.
Двоє жінок посивілих
плачуть у кронах оливи
бик розпашілого герцю
мури розхитує гнівом.
Янголи чорні носили
хустки і сніги студені.
Блищали ножами в пальцях
і крилами на раменах.
Монтілець Хуан Антоньйо
униз покотився, втятий.
На скроні застигла рана,
велика як плід граната.
Хрестом вогняним розквітла
глибока смертельна затінь.
Неспішно суддя з жандармом
ідуть оливовим гаєм,
а кров повзе і німує,
мов пісню змії співає.
- Отут, сеньйоре жандарме,
все сталося, як ведеться:
убиті четверо римлян
і п’ятеро карфагенців.
Гілля простелили смокви
пораненим в узголов’я.
На стегна їм зірка впала
і захлинулася кров’ю.
Літали янголи чорні,
з волосся кресали сяйво,
світили у ніч гарячу
оливковими серцями.
----------------------------
En la mitad del barranco
las navajas de Albacete,
bellas de sangre contraria,
relucen como los peces.
Una dura luz de naipe
recorta en el agrio verde
caballos enfurecidos
y perfiles de jinetes.
En la copa de un olivo
lloran dos viejas mujeres.
El toro de la reyerta
su sube por la paredes.
Angeles negros traían
pañuelos y agua de nieve.
Angeles con grandes alas
de navajas de Albacete.
Juan Antonio el de Montilla
rueda muerto la pendiente
su cuerpo lleno de lirios
y una granada en las sienes.
Ahora monta cruz de fuego,
carretera de la muerte.
*
El juez con guardia civil,
por los olivares viene.
Sangre resbalada gime
muda canción de serpiente.
Señores guardias civiles:
aquí pasó lo de siempre.
Han muerto cuatro romanos
y cinco cartagineses
