Зупинюся на березі – жовта вода
Закохає в стоглибисько нурту.
Не кусав я пізна́ння гіркого плода,
Бо невіра моя ще була молода,
Я плекав її, чорну і люту.
Над мочаром завісою сніг нависав
Та дощів’я копичилось мрячно.
Пізнання́ я гіркого плода не кусав –
Я вовчицю стуманену сумніву ссав
І було мені холодно й лячно.
І тремтіли вуста, і лилося на діл,
І лизали з трави вовченята.
І на вітрові сльози робились тверді,
Я пролиску очей, наче сонцю, радів
І не знав, що здобутки – це втрати.
