Не вірте ніхто і ніколи, що осінь
Лишилась монашкою,
Бо скільки вже можна хвалитись
Своєю цнотливістю?
Доглянутi краплі, як нігті, по спині
Пускала мурашками
Й лягала додолу у трави спокійно
І без вередливості…
Похмурим і стомленим поглядом
В хмарах кохалася,
Без грому і блискавок все-таки була
Ледь мазо-навіжена.
Щось з довгим пшеничним волоссям
Давно не стрічалася,
А тільки з рудим і коротким каре
Як «під хлопця» підстрижена?
Уміла вона хну персидську
Розбавити до консистенції,
А потім у суміші з сонцем
Й дощем розплескать акварелями.
Ще й снігу трусне й з мелірованим
Пасмом залише каденції,
В кінець з листопадом фліртне
І віддасться, бо вже паралельно їй.
Палкі поцілунки холодні
Прощальні від нього дістануться,
Пройдуться в останнє лісами
Покритими спільними тайнами…
Не вірте у те, що монашкою
Юною осінь зостанеться,
Це інша прийде через девять знов місяців.
Чиста й незаймана.
