якось довшає день і теплішає дихання Бога
чи не завтра в саду набрунькуються пагони вишень
пережито сніги
перестелено постіль і вище
твого неба для мене уже не знайдеться нічого
а нічого й не треба
і нікуди більше втікати
заплелися у вузол дороги – либонь, на удачу
ти так довго ішов навмання, невгамовний шукачу
так багато себе розміняв на червоні дукати
так любив і втрачав… до сірятини стерлися грані
поміж білим та чорним, і сіре набило оскому
хтось невидимий справа просив:
– Повертайся додому…
хтось далекий чекав, запаливши вогні у тумані
шаленіли вітри, але світло уперто не гасло
мерехтіли екраном життя непрочитані титри
час і досі біжить у скляному полоні клепсидри
тільки ти не зважай – ми з тобою давно понад часом
бо ж ніхто не повірить мені, якщо ти не повіриш
бо нічого не треба – ні слів, ані звершень чи зречень
бо мовчання уже не лякає…
лягає на плечі
наче хутро якось прекрасного ніжного звіра
