Не тече вже між пальців пісок, що відлічує лічені й вічні.
Не тече вже пісок, бо огуддя черво́нить його нетривких капілярів.
Не тече,
Не рече,
Гніт мордує плече;
Думка зойкне, втече
Од розтрощених вщерть,
Тих, рожевих колись, окулярів…
Не тече гіркота з ката вуст, як в кота,
Що лизнув потай з глека сметани.
З глека виллято вміст,
Кат човгнув на поміст…
На верхівці верби дике сонце жило.
Помолитись якби, аж до кого – жало
Хто з грудей суховір’я дістане?
Не тече вже між пальців пісок, що співав, опадаючи в сутінь.
Не тече вже пісок, на верхівці верби не співає приручене сонце.
Гаряче,
Гаряче…
Кат підставить плече.
Засльозить, запече…
Хай – жало не втече
Між огуддя тонких капілярів.
Серця випито вміст,
Брязне скло на поміст
З тих, рожевих колись, окулярів…
Не тече вже між пальців пісок – ним дбайливо впорошено плаху.
Не тече вже пісок, мертве сонце кричить,
На верхівці вербовій прикуте:
„Не благай – не втечем!”
Чом же так – не мечем?..
Направляє мовчун лезо бритви.
Ловко скропить зело…
Перше вийміть жало! –
Не життя вже прошу – лиш молитви!
