Не питайте поета, чому він складає зошит...
Від сьогодні він просто нічого. нікому. не скаже.
Він, складаючи рими, і ритми, і метри віршів у кошик,
залишає вам біль, що їз серця стирчить, мов важіль.
...Я нестримно хотів доторкнутись до нервів, мозку,
я слова не писав, я вкладав в них життя до краплини.
Важко визнати, та... ось тепер я навік замовкну -
бо слова ожили, але я не живу - я гину.
Що ж, бувайте, мої небеса з гіркотою згарищ,
осінь, вкрита русявим волоссям, моя, із вінком.
Прощавайте, я йду, сподіваюсь зустрінусь з вами ще.
Не сказавши ні слова. Ні складу. Ніколи. Нікому.
