Холодне і гостре, як лезо,
кохання -
ця символічна сволотна повінь,
що розчиняється,
топиться у власному водовороті,
кохання, що пожирає само себе,
наче революція своїх дітей,
кохання, що готове продатися,
наче повія,
лише за малий натяк
прихильності..
кохання, що готове зректися
і повзати..
А сніжинки на чорнім комірі -
пухнастий крихкий мінімалізм
і монохроматія -
тануть на темному тлі.
І губиться погляд:
у небесах -
пишний карнавал ілюмінацій -
ефектно-сліпий смоґ з ліхтарів.
І вже давно,
давно
над містом
не видно зір..
І безліч іскристих сніжинок
на мокрому комірі -
портретна графіка
емоційно голодної зими..
Вдихну тебе і, сподіваюся,
не викашляю
разом зі своїм бронхітом,
лише легко видихну,
наче сонний циґарковий дим,
або
трансформую поволі
у життєдайний кисень -
О2 - це ж така проста формула,
проте, сам знаєш, його так чомусь бракує,
коли опускаєшся в пекло,
в холодне пекло міжчасся,
коли простягнута рука
у сутінках
нагадує негатив
рентґенографії,
звідки трафаретний кістяк буття
моцно хапає за горло,
лізе щупальцями у бронхи,
лише легені,
щоб ще повністю не наповнилися Н2О,
навчилися адаптуватися
до екстримальних
ситуацій..
..та чи справді це - Правда? -
(тобто,
що ЦЕ ВСЕ - лише
чергове прийняття
і видача енергії?)
