ти ніколи не брав мою ніжність в руки...
вона ж - як підсніжник в банці - скляній та надколотій.
її викидали геть - із середини геть вистукували,
щоразу коли вона опускала зів"ялу голову...
я лишалась без неї. сніжність у мене вселялась на тижні,
порожніло тіло, скляніли кінцівки, невимушено, мимоволі...
...ти ніколи не знав, як співає моя найсніжніша ніжність.
тобі завше мої пелюстки у самісіньке серце кололи.
а насправді буває щось в сто разів ніжніше від шовку.
так, ніби сніг лягає на випрасуване простирадло.
так, як муркоче десь біля серця - м"яке і кольору моркви...
ти ніколи-ніколи не знав мою ніжну правду.
