Цей безконечний, наче дощ осінній,
Цей недоречний, наче голка в сіні,
Тягучий біль.
Все, що було, на скалки розіб’ється,
А що не було – криком надірветься
Ста тисяч породіль.
І чоловік з далекої дороги
В моїх сльозах омиє босі ноги
В священну мить.
І сонце зникне за щитом пророчим,
І чоловік сліпі підніме очі,
І ангел засурмить.
Вогонь. Вода. Повітря. Порожнеча.
А потім тихо підкрадеться вечір –
А нас нема…
У трапезній небесного притулку
Нам принесуть гріхів засохлу булку
І подадуть вина.
