Йому чимдуж, а їй байдуже,
на ранок — кава з драного пакету,
а вечором — троянда з переходу,
ну, на свята ще «гольф» за двадцять гривень.
Ночами він балака сам до себе,
з надривом і безперестанку.
А їй так хочеться лежати і сміятись,
а ще — рушницю міцно під подушку,
не втриматись і заліпити рота,
отой командний голос, що з-під шафи.
А ще — слона, можливо, голубого,
щоби ні в кого не було такого.
Кому там солодко і так приємно жити?
У кого в голові не коліщата?
Його сорочка ближче, все ж, до тіла,
сорочки змінюються дещо по сезону.
Дурний примарний місяць світить скупо,
на нервах грає напівсонна скрипка,
і вухом лізе крізь решітки ізнадвору,
аплодувати матом вже захрипла.
Розбудову столиці перекладаю на плечі
корінних жителів і тих, хто забув,
що таке тепла каша.
Не для мене це все.
Беріть собі свої відмиті гроші,
а в мене руки терпнуть від їхньої ваги.
Помирати можна і вдома. Там тепліше.
… То ти нарешті купиш кляту ту троянду,
від сірості обличь і тисяч рук, що в«яне?
Доки я виплекаю мрію і рушницю.
І вирощу слона.
