З перепалених струн,
З ексгумованих трун,
З безголосих отар щільнострижених рун;
З того давнього, димного, дивного плину,
Коли босою став я на ню, мов Перун,
Я не плакав, не плакав од захвату й щему…
Просто сипала мжа,
А чи дощ без ножа
Мене локшив на млу,
Бо не зналися ще ми.
З перепалених струн
Я сотав муліне,
Вишивав, та виходило більше хрестами.
Металевими, синіми, з вкрадених труб…
Журавлі над криницями – цямрини в зруб,
Майже хрестиком, ледве жар-птиці, як в мами…
З безголосих отар
Безволосих вождів
Витиналися тім’я, плескаті, мов брук,
Скліли взори крізь грані стаканів;
І гладкий яничар
„Вон с дорогі!” кричав,
Куцокрилий орел все співав – верещав
Між сідниць, провідниць і канканів.
І мені шепотіло: ти теж заспівай!
Ти ж хотів і не чутимеш болю.
Не боліло. Все ‘дно
Спочував: скоро дно.
Біль мій виболів, вибілів, виспів.
Я знеболів давно,
Ваша пісня гівно…
Зачекай, ти не чув іще приспів!
Юрми в’ярмлених лун
З ексгумованих трун,
Прогумованих душ
Непроникних – не руш!
І калинові спалахи в померку, в поросі.
Скропить кров’ю льодистою із-під чобіт…
Я знеболений вже, зневагомлений вже,
Як руна,
Як луна,
Як струна,
Як пір’їна!..
Мерлий вітер, сльота,
Рясти, весни, літа…
Я до смерті кохаю тебе,
Україна!
