Я дослухаюсь звуку невимовлених слів,
безмовності розмов, невимолених віршів,
і подих мій легкий все тихше, але вір - ще
цей світ мене допоки не взяв і не скрутив.
Чого й тобі бажаю, мій любий щирий друже!
Земля попід ногами ще злякано дрижить.
Чи хто б кому так зміг незграбно удружить,
як я сама собі? Чи хто б оте подужав?
Але ні слова більше, бо гірше - є куди.
Завжди. Як оптиміст затятий це кажу я.
Ще день чи два, чи три - дощем перемежує
і зиму, і нестерпні завії-холоди...
