Роману Нестерову, відомому краєзнавцю миронівщини.
У келії, похмуреній, вологій,
Де зимно так і близько так до Бога,
Схилившись при тремкому свічнику,
Пресивий старець шкарубкою длонню
Пергамент пестив.
Скаржилось перо
На працьовитість нелюдима-старця,
Позаду тінь в пропасниці, чи в танці,
Зі стін похилих злизувала піт.
А він писав…
І знов іржали чалі
І вороні. Роти харчали бійні
І меч щитові кидався в обійми,
У сморід смерті реготав берсерк…
І ранок поставав, і день, і смерк,
Зіходив князь на золотий престіл…
І лій зі свічки скапував на стіл…
А він писав
(Років спливало не́ сто)
і у куті виводив твердо:
Нестор…
.......
Літа-літа, сивіє літописець.
І знов зима, і на шибках волога,
І хтось шкребне, мовляв: паняй до Бога!
Та ще тремтить між пальцями перо.
Бува, сяйне десь променем з осоння,
То давній Нестор неземною длонню
Остереже товариша свого…
