Білий сніг в лісі почав тануть, підсніжник першоцвіт проснувся і захотів на сонечко поглянуть, з прохолодної земельки пробивався, не лінився, швидко він до світла підіймався. Зачарований від холоду й краси, він промовив:
-Я живу, коріннячко рости.
І земелька силу дала квітці, вже не стримати підсніжник-першоцвіт, на волі він не в клітці, промінці від сонечка ласкали, ніжний цвіт від холоду оберігали. Зайчик поруч пробігав і узрівши першоцвіт шубку білу на сіреньку поміняв. Він промовив:
-Ти найкраща квітка на весь світ, на життя в тобі надія є, в душі лід холодний розстає, силою приваблюєш і красою, хочу подружитися з тобою.
Так, погодились листочки, закивали, чи цікаво тобі з нами? Ми ж ніде ніколи не бували.
Про великий світ нам вітерець розповідає, але ген замало – завжди поспішає. Зайченя затріпало вухами, вибач першоцвіт, я побіжу до мами. Чую поруч лиска пробігає, нюх у неї гострий, руда шлях мій упізнає. І побіг швиденько лише п’ятки закивали, що ж листочки й квіточка сказали:
-Від тебе іншого ми і не чекали.
Ой ця квітка неймовірно є прекрасна: милувалась квіткою лисиця красно, якщо час прийшов для первоцвіту є надія на весну, зиму прожито. Смачно облизалася руденька:
-Житиму щасливо і ситненько.
І ведмедик поруч зашарівся, потрібно просипатись, вже підсніжник пробудився. Весни запах вітерець приніс, забурчало в животі, засопів принюхуючись ніс. Голосно сорока скрикотіла на весь світ:
-Весна, весна, підсніжника побачила я цвіт.
Огорнули думки квіточку малу:
-Я надію на весну даю, чом же я не відаю, не знаю, що за диво ця весна, лише в душі її чекаю і кохаю, а в промінні сонячному засипаю…?
