Чи сон....
…чи наяву життя…
не піддається дійство розумінню,
здається, не впадала в забуття,
а сон пройшов повз мене тільки тінню.
Та як не було, але…
…бачу кадр,
один, а далі другий, третій… сьомий…
це є кіно, а не якийсь театр,
у нім події мені не відомі.
Стараюсь зрозуміти, де це є
і розгортаються які події –
ніби проходить то життя моє,
мені ж бо, не знайомі всі ті дії.
Ось… ось…. я починаю розуміти,
яке це місце, робиться що там,
так важко уві сні оце зробити,
щоб розібратися у цім своїм мозкам.
А наяву…
зриває сильний кашель,
все на суху, у грудях аж болить,
хоч перед сном я напилася капель,
все ж, безконтрольний він у дану мить.
Стараюсь підкорити свою волю,
відкашлянути з легких мокроту,
як і шиття, пропаще є без крою,
й без волі – не зробити працю ту.
Нарешті підкорилася свідомість,
відкашляла із легких що було…
…а в голові вже кадри йшли натомість,
життя там клекотіло і гуло.
Але вже друге місце, другі дії,
навкруг все незнайоме, люди теж…
Реалія.
...а не безмежні мрії,
не має вона там ніяких меж.
Ота свідомість, як же з нею важко,
не можу знову справитись ніяк,
але вникаю що там, хоч і тяжко,
без сили волі, знаю вже – бідняк.
Удруге усвідомлюю, вже слізно,
сухе бухикання і не переставало,
повітрю в грудях є занадто тісно,
без мене що хотіло витворяло.
І знову всі напружую я сили,
допомогти легеням в боротьбі,
щоб ми з свідомістю своєю не робили,
вона все рівно сама по собі.
Не знаю скільки часу то було…
я поверталася на ліжку вліво, вправо,
на другу сторону мене перенесло,
все іще більше неслухняним стало.
Старалась в кадрах розібратись нових
а потім кашлянути знову й знову…
ще не було тортур у сні тривалих,
на моє серце й голову бідову.
Стоп кадр.
Він зупинився враз.
З’явилась черга, зліва і на право,
люди стоять без сварок та образ,
чого чекають..?
Так мені цікаво.
Усі худенькі, одинакові такі,
одіті теж всі у одне вбрання,
нема різниці паничі, чи батраки,
яке положення займає чи звання.
Всі люди в черзі цій чекають суду,
відповідати за діла свої.
Я думаю:
« І я в цій черзі буду
відповідати за діла мої».
Стоять, усі тримають свої руки
в плечах відірвані, зігнуті в ліктях вверх.
Терзають розум невідступні думки:
«Що буде з усіма людьми тепер,
і як вони без рук тримають руки,
чи до плечей причіплені висять?
Та ні, осібно».
Тримають без муки,
спокійно і смиренно так стоять.
Приходить розуміння й тихий жах –
недобросовісні діла є руки ці!
Находити по трішки стає страх,
як пліснява на кислім молоці.
«А може черга це мої діла?
Діла – за які «руки б відірвати»,
не доробила, трішки не змогла,
бо в голові кута вже ліньки – мати»
Стоїть діл черга і чекає суду,
Велика… не початку… не кінця…
«За кожне з них відповідати буду», –
які важкі ці пізні каяття.
Шукаю, може хтось один
з невідокремленими є руками,
а час іде, його невпинний плин
не зупиняється навіть і снами.
«Нема, нема… безрукі є усі!
Можливо це діла людей усіх?" -
тліє надія у своїй красі
і розпач у мені трохи притих.
«А де кінець і де початок є?
Зліва безмежно і не видно краю», –
іти направо тіло подає,
поволі рухатися починає.
Іду, іду, іду… кінця нема:
«О, Боже милий, робимо що, люди,
чи справді нами править сатана,
що ми недобросовісні приблуди?»
За чергою, з другої сторони
побачила прекрасне світле місто,
будинки, вулиця і люди вдалині,
спокійно ходять, роблять… тихо, чисто.
Так сонячно там, мирно і не спішно,
на сонці яскравіші кольори,
на фоні цього черга сіра, пісна,
засмучена й спокійна до пори.
Хватить.
Зупинка.
Не піду вже далі.
Знаю, що треба йти безмежно,
це нескінченність, серце у печалі,
як попередити людину жити чесно.
Вони живуть і не підозрівають –
за справи ми складатимемо звіт,
що буде суд і нас за них спитають,
я ж, не задумувалася багато літ.
А як сказати,
черга поміж нами,
вони її не бачать, їм не треба,
як докричатися, ми ніби між світами…
вони в роботі, їм є не до Неба.
…Знову пішли, побігли з фільму кадри…
чиєсь життя… події незнайомі…
свідомість, ніби, десь пішла у мандри…
бухикання… при нестерпимій втомі.
Проснулася під ранок…
чи заснула,
усе скінчилося не знаю і коли,
безмежна втіх, що ця ніч минула,
бо наче напилася в ній смоли.
Лежала довго, думала над тим:
«У тому місті що то є за люди,
їх зовсім мало в місті золотім,
в безмірнім спокої заселеним усюди.
Можливо помилялась, це є ті,
хто просто якісно виконує роботу,
хоч просто люди, люди – не Святі,
цим забирають з серця всю скорботу.
А нас за прикру безвідповідальність,
недоброякісність у навіть малім ділі,
чекає черга – то наша безславність
і суд, і кара в повній її силі».
Тепер як починаю якусь річ,
та черга повстає перед очима,
всі почуття, що мучили в ту ніч,
як-небудь не робити є причина.
Бо хто не хоче – шукає причину,
щоб виправдати лінощі завжди,
ті ж, планомірно нас ведуть до згину,
не в райські, так омріяні, сади.
