хлопчику мій солодкий,
хлопчику мій маленький,
щастя моє круглощоке
з очима сливово-синіми,
це все неправильно,ти знаєш
ти вмів обдурювати правила і виходити з біди як з води,
я не вмію...
Бо у тебе є жінка – твоя , ти любиш її і життя нею міряєш,
і болить вона тобі пекучою скалкою в серці,
і які б коло тебе не відбувались події –
а ти все приміряєш до неї, до вас, бо ви – сім’я
а я – чужа птаха-втіха, присіла на гілочку, пощебетала
і не піймав ти мене,і не пійняв ти мене, не зрозумів,
а я чомусь знову і знову стала прилітати
Чим ти мене приручив? Сама не знаю.
Мабуть, добротою своєю щирою, справжністю своєю – ти не вмієш фальшивити,
ти скипаєш від брехні і крутійства,
ти відразу чуєш гнилизну людської натури – і тебе від неї верне.
Ти справжній, як ніхто.
А я ... така мала, смішна і квола навпроти тебе, така слабка дрібна пташина –
кожною пір’їночкою відчуваю, як вітер подув,як сонце пригріло, як вода заспівала....
Отак і тебе відчула - доброту твою і тепло твоє.
Мені по житті бракує тепла – ти бачив, як я мерзну...
А твоє тепло – то цілий вулкан, воно фонтанує із тебе, б’є таким потужним струменем,
що я купаюся у ньому, як у щедрому водоспаді.
А ще... Знаєш, з тобою я стала по іншому думати про себе.
Я зрозуміла страшну річ – у мене немає мрії.
Я живу за інерцією, тішуся дрібницями, а головного – сонця – не маю. Не бачу.
Тішуся малюнками того сонечка на стіні і на стелі, які сама ж і намалювала ,
і умовляю себе –
дівчинкою, та все ж добре, все класно, ти дивися, як гарно усе коло тебе....
... і вкриваюся інеєм у холодній мерзлоті...
Ти не можеш мене врятувати – он і руку протягнув, і притулив до себе, а...
порятувати не можеш, бо ... ти знаєш
у тебе своє життя, а я - з іншого
сонячний мій хлопчику, це дуже боляче
От написала купу ніжних дурниць – і сама не знаю, що робити
зовсім не знаю
що це таке зі мною
нічого не розумію
як дитина
