Я стільки разів чекала,
коли ти повертатимешся з темряви лісу.
Я стільки разів вслухалася
у кожний шелест,
у тріск сухих гілок,
відгадуючи твої кроки.
Я так прислухалась до виття вітрів
у сподіванні,
що почую твій голос..
Але там, серед тиші - лише тужливий крик сови
сповіщав, що даремно: не йшов ти..
І не страшно мені було тут, на узліссі,
бо високо в небі зринали зоряні дощі -
їхнє сяйво спалахувало
над верхівками сосен,
нагадуючи про ту давню нашу Святоянську ніч,
що тепер ніби фосфоричний спомин,
ніби тисячі вогнів у зіницях -
заіскрилась і згасла..
Я знов тут. Чи чекаю?
Вже давно не сподіваюсь на диво.
I давно вже не плачу.
О не вертайте, думки, по стежках,
котрими серце блукало наосліп!
Я давно вже не плачу,
а як би хотілось так як колись
плакать крізь сни! -
але, видно, ти вкрав мої сльози..
Все ж чекаю. Тебе вже не кличу,
бо захрип до оніміння мій голос.
Рухи застигли - ніби бачу себе в вовчій шкірі..
І лиш темрява - немов страх, немов біль -
мій вовчий інстинкт завжди поруч..
