Моя плането, вічний Прометей,
Вогонь життя в твоїх крихких долонях
Занапастила жадібність людей...
Либонь, тому моря твої солоні?
То − кров твоя, розбурхана гвинтом,
Стромбована печатками мазуту,
То − лімфа під операційним швом,
Що прагне від запалення позбутись
Либонь, тому здригаєшся в корчах,
Чи посилаєш на міста цунамі?
ПінОю біль запікся на очах
Озер твоїх, запльованих синами...
Родюча − ти, Праматір матерів,
Кастрована вузлами териконів,
Підчас порожній розверзаєш зів,
Ковтаючи будинки, − та й райони...
Безсила ти навалу цю спинить,
Що крає плоть твою несамовито.
Либонь, тому сучасний апетит
Й тебе саму потворить ненаситтю?..
Зневажена ділками навідліг, −
Саме життя! − причина і опора,
Ти облогом лежиш не перший рік
В кліщах егоїстичного терору...
Ножі мантачить жадібний карналь,
Понад легенями лісів схилився, −
І байдуже йому, що магістраль
Не принесе нічого, крім асфіксій.
За мовчазною згодою юрби,
Родючість бачать в добривах токсичних...
Тебе вже не залишили тобі,
Либонь, тому сумуєш анексично?
Ти проковтнула і Зорю Полин,
Твій ліс, утім, посивіло зіржавів.
Я прихилюся до твоїх колін
І ноги цілуватиму тужаві.
Моя плането, ти іще жива,
Ще не зазнала незворотньої кастрації.
Попри нелюдські іспити єства,
Ще не закльована орлом цивілізації.
