День - то час сподівань.
Секунди краплинами падають вниз,
неспроможні долати тяжіння
турбот сьогодення
і знахабнілих облич,
що кидають виклик світам,
Всесвітам вічним довкола...
Тим, що не зазирали у суть,
у глибини очей,
у безмежний морок свого...
У вселенське світло всього...
День коронує тінь
маленьку й тьмяну,
принишклу луну
гучних і далеких пісень.
Вечір - час прагнень
для тих,
що збентежені прірвою
нових питань.
Для тих,
що відкинули час сподівань
і вчепились за черево знову зачинених вікон.
Червоніє призахідне сонце...
Насіння наснаги і сумніву...
Місто стихло, немов епіцентр одного буревію...
Співати - не можу,
кричати - не смію,
мовчать - не зумію.
Відлуння думок затопили
утоптаний берег ріки...
Ніч - час надбань,
час годин,що вийшли із ладу.
Розладналась мозаїка вправних моїх міркувань...
Міра мірі різниться...
Різниця - у вірі і мрії
вже розтанула десь у западинах
часу і погляду...
Недоладно загаснув бурштиновий келих,
розхлюпавшись між ліхтарів,
недоречно прирік на безсонну надуману ніч.
Нерозважлива,
ніч розважається тими думками
і складає мозаїку зовсім незвично,
не так...
Тим не так темнота оперує,
розпорює рани
і гоїть по-іншому, -
завжди настоїть на своєму, -
замовляннями древні болячки минулого дня...
Ранок прагнення вечора й ночі здобутки
знову зведе нанівець,
заведе під знамено до дійсності сотні сердець,
до знаменника дійсного ритму - мільйони сердець,
призведе до знаменного дійства звичний процес...
