Візьму в задубілі долоні
біле сонце зими -
похухаю на нього.
Та знову живий вогонь не скрешу..
лише льодяних, білою гладдю вишиваних, квітів
іскорки блимнуть
вигаслим холодним вогником -
таким багатобарвистим і феєричним,
що аж пальці студеним змертвіють обпіком..
Похухаю у замерзле віконце -
зроблю дірочку - цитринове кружальце - проталину подиху -
вирізьблю ранку пережитого відчаю
між розквітлої полярної луки
та ялин колючих промінчиків..
На кризі, на замерзлій площині озера
висверлю прогалини,
щоби під льодовим покровом
як північна Льореляй скупатися.
На залізній воді
біси розгулялися..
Сніжна -кріо-купеля під білим зимовим сонцем -
душі ре-анімація?
Ще ж бо серця гарячий вогник
мерехтливим згасанням
голоситься:
вбий або воскреси!
........................
На залізній воді -
металеві
відлиски білого сонця..
