Він стишив кроки і спитав дорогу.
Майнула думка – так уже було.
Я говорила дивно та розлого:
«Там буде оголошення за склом.
І ще там квіти, тобто тільки стебла
у горщиках і відрах із-під фарб.
І ще там тихо і доволі тепло.
Не місце, словом, а суцільний скарб...»
Він посміхнувся, скинув окуляри,
подякував. Пішов у інший бік.
А я тоді, мала, дурна школярка,
себе питала, хто той чоловік.
І тільки через півжиття (чимало!)
у погляді з-під сивої брови
я власне серце раптом упізнала.
Та з ним лишилась стримано на «ви»
21.12.10
