Не натягуй мені простирадло на очі, спинися,
я жива, тільки трохи заснула, і знов мені сниться
та покірна країна, мости, жебраки та собаки,
каталожні дівчатка, блакитні солдати, елітні бараки,
все, що буде затягнуто мохом, зеленою замшею,
і тоді я прокинуся (а не прикинуся) старшою
за усе, чим жила і чого досягнути боялася.
А ти вийми губами із мене отруйне яблучко.
чорний лікарю, вийми,
розхитавши обійми.
Розпадається вечір на друзки ворон, покидає палату
золота літургія. І знову сусідка патлата
на балкон вибігає у шортиках, ЕРІКСОН руха,
істерично, мов щойно убитого друга.
А ти тільки здригнешся, зламавши тоненький грифель посеред слова “пробач”.
Лікар? Ну який же ти лікар? Так, приватний палач…
2.
Ти стихаєш, ти переходиш на «вібро», ти
слухаєш серце чотирикамерне
хитрого плоду, що треба вибрати,
не відгадавши його руками.
Сині солоні коні, серпи скажені
переганяють і сунуть поперед страху,
і продавчиня фруктів за паранджею
більше схожа на росомаху.
А петлі плетуться, плетуться, переплітаються…
Мокрі ворони циклічно сповідують готику.
І хлопчик, що назавжди прощається,
щиро вірить антибіотикам,
а тобі, летаргічній, поміж очей нести
мокротиння одуреної весни…
3.
Згортається – а ти її погладь,
проступиться – ніхто її не вдержить,
…і шприц несе троянську благодать,
як підліток щось ніжне і найперше.
Тоді, як дітьми бавляться ножі,
така червона настає розрада…
Ми там удвох, і нам обом по шість,
і крадених плодів не перебрати.
А пробудившись тут, серед повій,
у піні перемішаних мережив,
ти був уже ментолово не мій
а потім загубився і не стежив,
як проступа знекровлена печать,
як тіло розпадається на зліпки.
Згортається – а ти її погладь.
Розгорнеться – а я тисячолітня.
Мутніє аварійка – як від лап
відбився вечір – сіра панорама.
Кінчає в біле гордий ескулап,
не розпочавши темного роману,
бо ніколи. Бо треба підрости
тій дівчинці. Бо він – порядне падло.
Горбатяться, повзуть мої мости,
Повзе мені на очі простирадло…
