| © Максим Едель, 14-12-2010
|
Бо я завжди вірив, що вони коли-небудь зустрінуться і переплетуться, немов дроти,
Як відбитки шалених тіл переплітаються між ранком у ліжку.
І час буде крізь годинник, минаючи умовний поділ, на очі їхні рости,
І, врешті, гинути, зникати у їхню віддишку.
Але вона замотувала своє минуле у шарф, наче у павутиння,
Танцювала сп’янілий, тонучий блюз, ну, знаєте, там, де берег увечері в піні,
І все одно його скинула, мов ящірка – хвіст, відчуваючи новий на заміні,
Або так, як зрубані яблунігрушівишні та ін. скидають тіні.
Але я завжди вірив, що сльози – це падаюча, наче риба у водоспад, рідина,
Якщо її не турбувати, вона засина,
Пливе, пливе, пливе і, зрештою, омина.
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
