Мені з тобою і в халабуді Будда,
І в шалаші – рай для душі…
Але приходить мить
І наповзають будні,
Такі брудні і мокрі, як дощі.
Мій хлопчику, востаннє
Ми гралися в любов,
Та не в кохання.
Я виросла,
А світ скотився в гній…
Коли у Газі гинуть немовлята,
То хочеться меча до рук узяти –
І на рогатого піти в пекельний бій.
Я почуття стриножу – ношу
Я маю, що нести її самій.
Колись зустрінемось серед життя абсцесів,
Загублені між націй і конфесій,
Серед минулих і майбутніх веремій.
І нас зігріє ця юнацька казка,
Ці спогади, загублені між днів.
Ти посміхнешся – зморшка серед брів,
Я усміхнусь – тобі, думкам і часу…
І попрощаємось…
І в спогадах пребудем…
І вернемОсь у шквал життєвих війн
А дні все тужче змотувать в сувій
на небі буде милостивий Будда.
