Я розпочну свій лист із слів:
"я вірила, а ти любив..."
І хай стануть ці слова пророчі,
бо я пишу цей лист, і я так хочу!
Минуло літо, та вмені
палають спогадів вогні.
Ти був моїм лише на мить
і часу біг не зупинить.
Усе змінилось, навіть я...
А, може, це просто слова?
Та почуття мої... не викласти їх на папері...
Я іду і знову-двері.
А ключ?
У небі журавлиний ключ...
Прошу, ти більш мене не муч,
і так розбита, наче скло.
Я не забуду що було.
І зараз я надто вразлива.
Коли ти йшов ридала злива.
Між берегами, мов туман,
я ще одна, а ти ще сам?
А знаєш, я б тобі заграла
про почуття, що так ховала.
Торкнувшись струн ніяковію-
вибач, грати я не вмію...
Пишу листа, пишу і плачу.
Для тебе я ніщо не значу...
Ти будь щасливий, будь собою,
і насолоджуючись грою,
живи й радій життю щодня.
А я піду вже не твоя.
Забудь молитви і листи,
і моє серце відпусти.
А хочеш залиши собі...
І грайся ним, бо вже мені
воно не потрібне.
Я куплю собі серце срібне.
Нехай холодне, нехай пусте,
зате в ньому кохання уже не росте.
Лиш так відбиватиме сонячні промені
і не палатиме на зло мені.
"Нічого, нічого"- повторюю знову.
Почуттям співаю уже колискову.
Не страшно у снах, не страшно без тебе.
Закінчую лист словами "так треба".
Скотилося і вуст важке зітхання -
більше я не вірю в кохання.
