засипаючи білим стежки до моїх долин
до червоних моїх долин
де глина ще просто глина
де каміння на хліб обертає крилатий млин
і жирафи додому бредуть мілинами
повз круті береги та барлоги старих богів
що заснули на триста літ
шалено короткі триста…
час потоншає раптом як дошка соснова і
на долоні дитячій розсиплеться тирсою
затуляючи вікна – дзеркала тісних кімнат
що триматимуть світ
коли згасне останній промінь
прошепоче закляття і звук понесе луна
щонайдальшими закутками інсомнії
загортаючи в хутро оголені сни дерев
їхні спини у шрамах і звихнуті передпліччя
йде від мене
до мене
з собою мене бере
ця зима переповнена снігом
і трохи відчаєм
