Я поспішаю крізь сіднейський China Town,
проштовхуючись через натовп:
скрізь обличчя. Зизоокі обличчя.
Незнайомі звуки та голоси.
Посмішки. Чи то, часом, не маски?
Я поспішаю через цей австралійський клаптик Азії:
обабіч лише незрозумілі ієрогліфічні написи...
та знову азійські обличчя. Азійські посмішки.
Обличчя Азії - мені ввижаються
юні обличчя майбутніх чинґісханів з Китаю.
Я біжу - ось перехрестя!
Я втікаю - дивне перехрестя австралій,
європ, південних америк, африк та азій.
Перехрестя, де лінії перетину сходяться в серці.
Азійські обличчя. Азійські посмішки -
перехрестя років чи свідомості?
Що? Де? Коли? - втрачена пам'ять:
ці розшматовані клаптики цілісності
підсвідомість знов сплітає
у зшитки зазубрених цитат
стереотипності.
А ти, мій Боже, десь там, високо!
Десь понад всім цим хаосом -
знаєш, я тепер тут одна з тобою!
І я тепер на перехресті.
Мигає зелене, і я вже йду.
Переходжу на другу сторону вулиці,
до кінця цього кварталу - туди,
де крізь ранню імлу
видніються силуети таких ж емігрантів,
де у вітринах висотних будов віддзеркалюється
їхнє пожовкле листя...
Ці далекі пришельці зі старих європ
тут вже давно пустили коріння.
Там, серед них, я сховаюся:
там немає облич,
там немає очей -
там є лише барви,
що нагадують ренесансну позолоту
Середземномор'я...
Там нема голосів -
Там є лише м'який шепіт
у верховіттях...
PS: ...Хтось колись сказав,
що немає ангелів.
А я відповіла: "Подивись,
придивись уважно до цих вікон душі,
до розбитих вікон -
туди, де розтрощені серця єднаються,
чи не бачиш їх?"
