Я світанок пила, як холодний і стиглий напій.
Півень озвавсь десь утретє і в ночі востаннє.
І сірим рядном туманного мелива Вій
Розкришився на прах під нещадністю погляду панни.
Я казала: «Сюди!», Я казала: « До мене! Наосліп!»,
Й, далебі, це був зов не потвор, упирів і мерців -
Чи не чув ти ніколи, як жінка у пристрасті просить,
Й віддає себе вперше чиїйсь дужій гарячій руці?
І не знати чому і не знати куди ти хотів утекти,
До кого ти звертавсь у своїх святописних молитвах.
Коли світ твій дробився на дивні, молочні світи,
Чи про Бога ти думав чи про тіла мого заповіти?
Я світанок пила, як холодний і стиглий напій…
Дзенькотіла роса, наче дзвони сільської дзвіниці.
І срібним туманом із-під сонно опущених вій
Витікала сльоза чи той сон, що уже не присниться.
