Ver1
знаєш, я напишу тобі у твої глибини,
щоби ти не засумнівався, що я існую
на своїх небесних висотах понижче спини,
десь в едемі проблем, крадіїв і боргів – та ну їх,
знаєш, я не про те…
постараюся конспективно,
зовсім коротко, так, аби вкластися в есемеску,
я здаю собі справу, наскільки безперспективно
заганяти у тебе слова, наче в дуб стамеску,
мов отару в кошару, наче напій у тару,
і ліпити на шийку якесь недолуге лого –
непутящий герою мого нічного кошмару
(як і личить породженням пекла – бодай земного),
мені треба спуститись до тебе, перш ніж воскреснути,
через те, що я й досі… (далі густо закреслено).
Ver2
я жива і здорова – у всіх розуміннях слова, -
я прибрала з городу, вписалася на роботу,
на роботі нудьга, електронна і паперова,
але я й не чекала від долі якогось джек-поту.
а живу я з котом і з парою фотоальбомів,
із яких половина фоток канула в лету,
багатію думками, оговтуюсь від обломів,
у комп’ютері й досі шарю, як мавпа газету, -
але я не про те, це звичайні нудні деталі,
це перпетуум мобіле – тільки крути педалі,
все б, звичайно, було ніштяк, тільки ось дедалі
мені важче без вас: без тебе, а надто – без Талі.
це не матеріальна дупа, суто духовна,
та від того вона не менш глибока і повна.
Ver3
вибачай за листи і вірші, вкинуті в топку, -
я як річ у собі, як у домі, в високім замку,
я готова іще піввіку тягти цю лямку,
хоч збудована, як і життя, досить ламко, -
тобто
між життям і його антиподом –
лиш кілька кліків,
як між рівнями гри (ти б тут міг мене просвітити):
лезо бритви між пальцями, пачка снодійних ліків,
кілька метрів мотузки…
й готово, фінальні титри, -
але все ж не ламаюсь, тобто я не позую,
не загрожую крахом, наче кратер Везувію,
я везу свою тачку чи причіп, помалу газую,
я, між іншим, тридцяті шини ось-ось перевзую, -
я проста, як китайські двері, як емо-двері,
тільки хочеться вийти з себе. з патронами в гвері.
