Мій милий чарівник, приземкуватий старець...
Бруківкою доріг співаєш з-під підків...
Уже не перший рік у пасмах твоїх стариць
Зимують ті птахи, хто зазвичай летів
На південь...У дворах, дитячим повних сміхом,
Заброда-листопад дерева оголив,
На совість, не за страх, укрив вершковим снігом
Десертниці антен, яскравий мікс ялин.
На кожному даху він розгорнув етюдник
Та не зробив, відтак, ні тіні, ні штриха...
Гостинний чепурун, зазимнений відлюдник −
Твій літній фестиваль з морозами стиха.
А Леся кам'яна з Тарасової "драми"
Виходить, як завжди, замислено мовчить
І площею вона немовби прагне храму,
Бо знає − має те, що буде вічно жить.
І бронзовий Тарас у Лесиних "обіймах":
Там − університет, а попереду − парк, −
Тужливо дума щось, і погляду не здійме −
Ні досі, ні тепер − вкарбований кобзар...
Я не люблю міста брудні і велелюдні,
Де під емаллю слів лиш лицемірний фарс, −
Там ходить самота у натовпі облуднім...
Ти − неміський мій дім для нетипових нас.
Мій любий полішук, буянною весною
У рукавах твоїх провулків і доріг
Знов вітер заблука і звабить за собою...
Та в серці клином став твій сніжно-милий лик.
P.S. У Луцьку пам"ятник Лесі Українці стоїть біля драматичного театру ім.Т.Г.Шевченка, а пам"ятник Шевченку - біля вузу її імені, і дивиться - на парк, у честь неї названий...
