І розірвалось небо моїми сльозами,
Течуть безсовісно лицем роки
Під віями, надутими щоками…
Змиваючи із міміки буденні кольори.
І хвилями, як русло річки,
Малюють в небі сяйва вогняні –
Вплетені у душу радості косички
Де погляди іще по-юному терпкі.
Сміються в бездиханнім мареві свободи,
І догми сіллю вирізають з плоті сік,
Мої бездушні… мої рідні сльози,
Кусають прожитий останній вік.
Пече і пахне болем в грудях, там,
Де серце стукотить, а Ти сльозам
Моїм віддав єдину мить.
Щоб обілитись в святості Твого тепла.
Я…
Я той Вінець, якого Ти Собі створив
У похоті майбутнього хреста.
Візьми мене колючим терном,
Боже!
Хай буде так!
Хай будуть сльози, а в сльозах -
Веселка, бо я ніколи, чуєш?!
Ще ніколи не цвіла…
Як зараз –
Схвильовано, бентежно,
Зриваючи із маски лик.
Мені не боляче, лиш знаєш, Милий,
Між ребер врісся гострий шпик.
