Гармонія білого, тиша напружених струн,
Коли вже нема що додать і нема що відняти,
Неспокій покірного слОва − на зрошений грунт
Німою сльозою питань в самотині кімнати.
Ти − справжня довершеність, Альфа й Омега думок,
Причина і наслідок слів, усвідомлених раптом,
Завчасно приречена знову прийняти рядок
В незайманість, чи й поготів − буть роздерта на клапті.
Ти вкрай досконалий сирець − багатьом, далебі,
Рости і долать пирію невгамовну доречність...
Я слухаю душу дерев, що жива у тобі,
Утупившись мудро в твою однорідну статечність.
