Є жінки легкі-легкі,
сірі очі і думки.
З тіла білого злетіла
сукня і в повітрі в мить згоріла.
І беззвучно, наче сніг,
падають тобі до ніг.
Дотик, ласка, тихо-тихо...
Є жінки, що наче вихор,
пломеніють, огортають,
в водах темних все ховають,
хмари в небі розганяють.
Гострі шпильки по бетону
стукотіти не спішать додому...
Є жінки, що хитрі-хитрі,
наче змії, ниці, підлі.
Підповзають ззаду й знов
яд свій запускають в кров.
Хижі, дикі, наче кішки,
заповзають в чуже ліжко,
і тікають тишком-нишком...
Є жінки сумні-сумні,
їхні долі неземні.
Погляд десь летить у даль,
на обличчі розпач, жаль,
біль і скривленні вуста,
серце і душа пуста.
Солоні краплі на очах,
чорні сукні на плечах
тіло міцно обіймають,
душать цих жінок, ховають....
Є жінки, що вільні-вільні,
і веселі й наче сильні.
І взітають птахом ввись,
і швидкі, неначе рись.
Заборон для них нема,
з вуст завжди летять слова.
Чарівні й такі поважні,
І безмежні й недосяжні...
