Моє світло пішло на поріг до твого безвіконня.
Захитало пилюку кутків, павутиння і тишу.
Хочеш, я залишусь і ці жовті малюнки залишу,
Хочеш, я перегляну чи просто понищу закони?
Та чого тобі лячно? Я просто відбиток люстерка.
Так, від сонця відбиток. Але не спалю. Не сахайся.
Може, досить наосліп ходити і дихати гасом?
Тіло звикло давно. А душа? А душа часом терпне.
І гнітиться у цвілі, і мацає променя спомин,
і пронизує тишу не зойком, не криком, а болем...
Хочеш, я залишуся назавжди, навічно з тобою
світлом жовтого літа у стінах твого безвіконня.
