Прийшла Luna Luna у кузню
з подушкою квітів тривожних.
І дивиться, дивиться хлопчик, -
ніяк надивитись не може.
Повітря зворушене ловить
її щонайменший порух.
тверді олов’яні груди
випростуються, мов гори.
- Втікай, Місяцівно, скоріше, -
застануть тебе цигани,
зі срібного серця змайструють
каблучки і талісмани.
- Пусти мене, хлопче, до танцю!
Як двері вони одчинять, -
побачать тебе на ковадлі
з заплющеними очима.
- Скоріше біжи, Місяцівно!
Вже коні летять по схилах!
- Не смій зачіпати, хлопче,
мою прохолоду білу.
Чимдуж наближався вершник,
б’ючи в барабан долини.
Та тільки заплющив очі
у кузні малий хлопчина.
Верталися гаєм оливовим
Бронза і сон – цигани.
Здіймали голови високо,
очима пітьму таранили.
Як тужно співає сова!
Ай, ай, як вона співає!
Царівна до неба іде,
хлоп’я за рукав тримає.
У кузні цигани плачуть,
Голосять, не бачать світу!
А вітер за нею стежить,
І свічку за нею світить...
ROMANCE DE LA LUNA, LUNA
A Conchita García Lorca
La luna vino a la fragua
con su polisón de nardos.
El niño la mira, mira.
El niño la está mirando.
En el aire conmovido
mueve la luna sus brazos
y enseña, lúbrica y pura,
sus senos de duro estaño.
Huye luna, luna, luna.
Si vinieran los gitanos,
harían con tu corazón
collares y anillos blancos.
Niño, déjame que baile.
Cuando vengan los gitanos,
te encontrarán sobre el yunque
con los ojillos cerrados.
Huye luna, luna, luna,
que ya siento sus caballos.
Niño, déjame, no pises
mi blancor almidonado.
El jinete se acercaba
tocando el tambor del llano.
Dentro de la fragua el niño,
tiene los ojos cerrados.
Por el olivar venían,
bronce y sueño, los gitanos.
Las cabezas levantadas
y los ojos entornados.
Cómo canta la zumaya,
¡ay, cómo canta en el árbol!
Por el cielo va la luna
con un niño de la mano.
Dentro de la fragua lloran,
dando gritos, los gitanos.
El aire la vela, vela.
El aire la está velando.
