Укупі бавилися діти,
А осторонь дівча стояло,
Край платтячка перебирала
І колисала жовті квіти.
А діти грались собі мило,
Уваги навіть не звертали
На дівчинку, що усміхалась,
Радіючи їх сміху щиро.
Хотілось їй у друзів коло,
Та з нею гратись не хотіли.
Вона й подумати не сміла,
Що рівна їм, потворна, квола.
Та в серці вірилось дитині,
Що раді їй, хоча й не дружать,
Що буде щось, можливо й нині…
Так просто їй хотілось дуже.
Аж ось летить повз неї м'яч,
Невміло хтось з дітей пасує...
Далеко, прикро, ну хоч плач…
І дівчинка нещасна чує.
- Потворо, дай-но нам м'яча!
…Це їй?...до неї?...Так!...Говорять!!!
Старанно ловить, б'є з плеча…
Та м'яч летить, летить, о, горе, -
В кущі, ще далі від дітей.
- Дурна нездаро, що ти робиш?!!!
Лиш усміхнулася на те
Й колише свої квіти знову.
Бо в серці віриться дитині,
Що раді їй, хоч і не дружать,
Що буде щось, можливо й нині…
Так просто хочеться їй дуже.
Я не хотів би бачити той час,
Коли ти знов відчуєш свої вади,
Пізнаєш друга, що підступно зрадить,
Щоб на руїнах збудуватись враз.
Коли заквилить, заволає серце,
Згадавши ті трикляті жовті квіти…
Не буде ані сил, ні волі жити,
І туга в кожнім подиху озветься.
І що тоді душа вродлива
І серце щире й незлобиве?
Переживи свою печаль.
Вдивляйся як гартують сталь.
