Як добре те, що не спалили,
на кладовищі схоронили.
На серці важко, а в душі якась
полегкість. Бо все-таки він тут,
і можна до могили
прийти, хоча вона і не близька…
Чи там, внизу, не холодно йому?
Чи горличко у нього
не болить? І залозки його у сирості
підземній чи не запалені
і не набрякли? Чи
не плаче він у темряві зі страху,
самотності? Додому
не проситься ?
А, може, він тихенько у куточку
сидить і плаче? Поки
там смерть-учителька з ним поряд земляні
виводить літери,
І простяга указку
до мокрої, до гробової дошки…
Тече вода холодна у підземнім
душі. І темно там!
І всюди посинілі
і потемнілі
ледь-ледь виразні
омертвілі примарні
визирають лиця.
І смуглими долоньками своїми
він закриває вуха і боїться
їх опустити… Повеліли
помитись чисто – щоби не лишилось
найменшої скривавленої кірки,
з кісточок
відмити повеліли м’язи й жили.
А, між тим,
він вчився на самі п’ятірки
чотири перших роки, поки
маленьким був і на землі до школи
ходив…
Хіба можливо те, щоби ці руки любі
корінням темним стали? І хіба
можливо у волосся це хвилясте
пилюку земляну вплести?
І треба земляну вивчати мову
і всяке інше різне, щоби там
поговорити з каменем підземним,
з комахами щоб дружбу завести…
Там в коридорі довгому і темнім
якийсь незрозумілий телефон
висить. Але маленький хлопчик –
ніяк не дотягнутися йому
до телефону.
Там світло влітку пробивається слабке,
ледь-ледь живе;
там холодно узимку.
Хай навіть і дістане він раптово
до телефону, та ніхто не дасть
йому монетки і не дасть жетона.
І тóму
Андрій не може подзвонить додому.
---------------------------------------------------------------------
Из "Любовной Андреевой хрестоматии"
* * *
Как хорошо, что не сожгли,
на кладбище похоронили.
На сердце тяжело,
а где-то на душе -
легко.
Ведь все-таки он здесь,
и можно приходить к могиле,
Хотя могила далеко...
Но там, внизу,
не холодно ему?
Горлышко не болит у него?
Желёзки у него
от этой сырости подземной
не воспалились,
не набухли?
Не плачет он от одиночества,
от темноты, от страха?
Не просится домой?
Не плачет где-нибудь тихонько в уголке?..
Учительница-смерть стоит и пишет земляные буквы,
И тянется указкой длинной
к мокрой гробовой доске...
Холодная вода течет в подземном душе.
И там темно!
И там повсюду посинелые и потемнелые
бледно различаются,
мертво глядятся
сумрачные лица.
И смуглыми ладошками он прикрывает уши,
И ручки опустить боится...
Велели чисто мыться -
чтобы ни одной кровавой корки,
Чтобы отмыть все косточки
от мускулов и жил.
А он четыре первых года учился на пятёрки,
Когда совсем был маленький,
и в школу на земле ходил...
Но разве станут эти руки милые любимые
темными корнями?
И разве можно, чтобы в эти волосы волнистые
пыль земляную заплели?..
И надо земляные языки учить
и разное другое всё,
чтобы всё время говорить с подземными камнями,
И подружиться с насекомыми земли...
Там в коридоре длинном темном
какой-то непонятный телефон висит.
Но мальчик маленький,
никак ему не дотянуться там до телефона.
Там летом слабый-слабый свет просачивается,
едва живой;
там очень холодно зимой.
И даже если он дотянется случайно,
там никто не даст монетку,
и у него ведь нет жетона.
И потому Андрей не может позвонить домой.
