Зі сходів видніють схили,
такі безконечні схили,
мули і тіні мулів
мов соняхами вродили.
Стуманила їм повіки
могутньої ночі митра,
зірниця тріщить солона
у звивистому повітрі.
А небо із білих мулів
заплющує очі ртутні,
і стелить у тихій пітьмі
молитву серцям забутим.
Боїться вода студена
зачовгати шати білі,
і котиться, божевільна,
втікає по темних схилах.
Мережива Сан-Мігеля
з алькова у ніч стікають,
під чересом голі стегна
всіма ліхтарями сяють.
Сутемний ручний архангел
правицею пітьму ширить,
і гнів його солодкавий
летить солов’їним пір’ям.
Трьох тисяч ночей владика
ефеб піснеспівів світлих,
його аромат вечірній
бентежить далекі квіти.
Танцює на пляжі море
поему нічних балконів,
та десь в очереті місяць
вже пробує голос сонний.
Приходять легкі дівчата
лузати великий сонях,
сідниці – планети мідні,
круглясті, солодкодзвонні.
Ідуть гінкі кабальєро,
а з ними – журливі дами,
серця аж ячать від туги
вчорашніми солов’ями.
Єпископ Маніли строгий –
шафранні незрячі вічі,
говорить подвійну месу:
жіночу і чоловічу.
Лише Сан-Мігель рахманний
один у алькові вежі.
Прозори його укрила
люстерок і снів мережа.
Володар округлих знаків
і тих, хто не має пари.
Захмарна берберська велич,
очей голосні стожари.
SAN MIGUEL
(GRANADA)
A Diego Buhigas de Dalmáu
Se ven desde las barandas,
por el monte, monte, monte,
mulos y sombras de mulos
cargados de girasoles.
Sus ojos en las umbrías
se empañan de inmensa noche.
En los recodos del aire,
cruje la aurora salobre.
Un cielo de mulos blancos
cierra sus ojos de azogue
dando a la quieta penumbra
un final de corazones.
Y el agua se pone fría
para que nadie la toque.
Agua loca y descubierta
por el monte, monte, monte.
*
San Miguel lleno de encajes
en la alcoba de su torre,
enseña sus bellos muslos,
ceñidos por los faroles.
Arcángel domesticado
en el gesto de las doce,
finge una cólera dulce
de plumas y ruiseñores.
San Miguel canta en los vidrios;
Efebo de tres mil noches,
fragante de agua colonia
y lejano de las flores.
*
El mar baila por la playa,
un poema de balcones.
Las orillas de la luna
pierden juncos, ganan voces.
Vienen manolas comiendo
semillas de girasoles,
los culos grandes y ocultos
como planetas de cobre.
Vienen altos caballeros
y damas de triste porte,
morenas por la nostalgia
de un ayer de ruiseñores.
Y el obispo de Manila,
ciego de azafrán y pobre,
dice misa con dos filos
para mujeres y hombres.
*
San Miguel se estaba quieto
en la alcoba de su torre,
con las enaguas cuajadas
de espejitos y entredoses.
San Miguel, rey de los globos
y de los números nones,
en el primor berberisco
de gritos y miradores.
