Птахи у вирій, і легка печаль
торкає серце... Хто ж її не знає?..
Вдягає осінь паморозь-вуаль
пожовклим травам, щедро огортає
багрянцем-злотом. Вітер, брат її,
розхитує пониклі верховіття
і сипле листом-медом до землі,
що стелиться-складається в суцвіття
із вишукано-стиглих ікебан,
що панна Осінь вміло виплітає,
вбирає ними свій тендітний стан,
коралі калинові зодягає,
і зазирає в дзеркало-ставок,
питаючи у зимної водиці,
чи личить їй намисто, поясок,
що ниттю-павутиною сріблиться?
Чи личить їй розплетена коса,
що буйним рудо-мідним водоспадом
спадає з пліч, і шпильками роса,
точена холодом, перлинно-звабно сяє?
Милується, бо це її пора...
Пташиний вирій сумно відлітає,
печаль хлюпоче хвилею, жура
торкає серце... Хто ж її не знає?
