Дух непокори гепа в душу обривком літа,
дзвоном стриба у груди, крихти збира з руки.
Осінь, весна зболіло, наче з картини Клімта,
рвуться у спомин знову, просяться у думки.
Скільки мене буває зранку до темної ночі,
скільки тих "я" бажає першості в самоті.
кожна читає й пише власні слова пророчі,
кожна із "я" шукає свої сповідимі путі.
Я би вас позбирала в тихий гарем покірний,
щоб не блукали поночі, ніби привид вівці,
не роздирали плоті, шагрень моя не безмірна,
не шматували душу, тримали себе в руці.
Я би вас помирила, мрії мої забуті,
Я би дала вам крила, щоб не казились на пні.
Як би я теж хотіла не посиніти з люті,
з вами всіма літати, легко, немов у сні.
