Далеко в горах жив мольфар.
Він знав секретів безліч.
Грав на дримбі - міняв погоду.
Його слова кого завгодно
Кидали в піт чи навіть в жар.
І голову зітяту з пліч
Міг оживити той мольфар.
Таку він мав вже силу.
Але й злу душу мав чаклун,
Що не впускала світла,
Бо згоріла аж до тла.
Нудьгу мала осілу.
І серце тяжке, як валун.
Утратив страшно милу.
Раз він голову надибав
(Та не людську - собачу)
І поруч тіло біле.
У листі тіло пріло.
Голову пса, людський забрав
Він тулуб на додачу.
У темну ніч докупи склав...
Кажуть, ходить досьогодні
Та забавка мольфара -
Морда пса, тулуб людини.
Чаклуна спливли ж години.
А десь в лісі при негоді
Виє пес - його ж кара,
Що з'їла старого й годі.
Хочеш - вір, хочеш - не вір,
Та гуляє серед гір
Усіх заброд ловець -
Той Песиголовець.
