Самотносте, омано із оман,
Ти так природно манишся в обійми
І закликаєш спраглих до оаз...
І йдуть вони,
Й лишаються...
Не враз,
А вже коли, опоєні тобою,
Лежать та лічать незліченність зір
(Бо ж там над ними небо, а не стеля),
Враз усвідомлюють, що навкруги пустеля.
Лиш тиша поруч,
Як гарсон.
І ти,
І марево на сон...
Самотносте, пустельний доглядачу,
Лихим і хворим ти готуєш трунки,
Лікуєш їх затятості та рани,
На ліжка стелиш давні сподівання,
Горня води підносиш повсякчас,
Але натомість пожираєш час.
Самотносте, остання з давніх подруг,
Бо тих нема, а ті вже вороги,
І хтось надії вибив до ноги.
Пригорнеш ти і видихнеш: „забудь!..”
Втекти від тебе, то либонь не подвиг,
А йти з тобою – то чумацький путь.
Самотносте, ти вища з нагород
І з вироків,
Понурий сірий пастир,
Котрий на паші згарищ тих пасе,
Які давно вже втратили усе.
Голубиш їх, беззахисних та злих,
Вони тобі вклоняються, мов Богу,
Гуркочучи чобітьми об підлогу...
До тих,
(Крізь жах бажань,
Крізь човгіт підошов),
Хто вже ні в просторі,
Ні в часі –
У прострації,
Приходиш ти, мов черговий по станції,
І кажеш їм:
Ваш диліжанс пішов...
