Сидиш і дихаєш не спогадом, а подивом,
мовляв – не значишся – записуєш: досягнення.
Чия зупинка?
Невідомо де виходимо.
А до подій до другорядних чи дотягнемо?
І розподілено кому куди ховатися
без сподівань як несуттєве перемелеться.
Ти переплив холодну річку.
Це не Матриця –
передумова досягти міфічні скелі ці.
Тоді, як мовиться, згадати, що не трапиться
десь серед пауз і зітхань, за епілогами,
де тільки спомини і матимеш на трапезу,
коли подивишся ще раз, але вологими
очами чи вже не очами, а відгомоном
людей, яким ще жити не судилося.
Сидиш дивуєшся кривим вечірнім променям.
Сказати нічого і чухаєш потилицю.
