А я собі пливу крізь яблуню, що світить,
що теж собі пливе, від ночі ледь жива.
І так горить у ній, так вигасає літо,
що холодно словам, що каються слова.
О як вона тремтить! І як її напишеш?
Стоїть собі – і все. І дивиться в траву.
Цю тишу стереже і переймає в тишу
по слову на льоту, а може на плаву.
Чи й не було моїм, чи перейшло у вітер?
Така знемога слів, чи вже несила слів...
Таке прозоре все, що як тут зрозуміти
де корінь у землі, де руки на столі...
