А я губилася в тобі,
як губляться в чужих парадних.
Шукала почуттів і правди,
брехні і кольору,
аби
не думати, а бігти ніч
через ілюзії, що сняться,
до спогадів, які в п’ятнадцять
лишали серце на стіні.
І я лишалась довго,
і
між поверхів на сірих сходах
я плакала, дурна і горда...
І світ так боляче горів...
Ніщо незмінне.
Пропаду
в тобі, випалючи словом
зерно, на жаль, а не полову
на жаль, у серці – не в саду...
22.10.10.
