Тупцювала понуро в стайні –
Надокучливо липнув ґедзь,
І водночас була далеко –
В напівсні раювала десь.
Вже не перла важкого воза,
Не в’їдалася в бік шлея,
А гасала лошам грайливим,
Не запряжена ще, нічия...
Мов стріла за овид летіла,
Хоч канава тобі, хоч рів,
І огир молодий, шалений,
Чорним оком за нею вів.
І від того робилось млосно,
І кортіло чомусь іржать,
І гукнути його з собою,
Й разом витовкти сіножать...
Де він зараз? Либонь, як буйвіл,
Дужий став і міцний – ого!
Їй здалося чомусь, що стріне
Прямо завтра вона його.
І вони зашаліють знову,
Полетять, мов з небес в піке,
І від того зробиться млосно...
Часто снилося їй таке.
І хропла і копитом била –
Додивлялася давній сон
Сухоребра стара кобила.
А чекали на неї вранці
Не огир, а батіг і гарба.
Сни не справджувались ніколи,
Бо кобила була ряба…
